Машинний переклад, перевірка триває. Будемо раді виправленням.

Життя святого Мартина · Розділ XXIII

Історія Клара, лжепророк Анатолій і туніка, яка розтанула в повітрі

Був один юнак із дуже знатної родини на ім’я Клар — згодом його висвятили на священника, а сьогодні він після святої смерті спочиває в Божому мирі, — який покинув усе, щоб оселитися біля Мартина, і швидко сягнув глибокої віри та взірцевого життя. Клар збудував неподалік єпископового монастиря невеликий скит, де з ним уже мешкало кілька ченців. Одного дня в їхні двері постукав юнак на ім’я Анатолій: він сказав, що він чернець, удавав із себе найсмиреннішу й найневиннішу людину на світі і зрештою залишився жити там спільно з іншими.

Через якийсь час він почав розповідати товаришам, що до нього постійно навідуються ангели й розмовляють із ним. Оскільки ніхто цьому не вірив, він знайшов спосіб вразити кількох ченців низкою дивних явищ. Незабаром він уже відкрито заявляв, що ангели безнастанно снують із посланнями між ним і Богом, і вимагав, щоб до нього ставилися як до справжнього пророка. Проте Клар ані разу не дав себе обдурити. Розлючений, що не може його переконати, Анатолій почав погрожувати йому Божим гнівом і близькими карами за те, що той сумнівається у слові святого.

Нарешті одного дня він виступив з отаким урочистим оголошенням: «Знайте, що цієї ночі Господь пошле мені з неба білу туніку! Завтра я ходитиму серед вас у ній, і ось вам буде доказ, що я ношу в собі Божу силу, — бо буду вбраний в одежу з рук самого Бога!»

Годі й казати, що вся спільнота страшенно схвилювалася, чекаючи, що буде. І от близько півночі весь монастир наче затрясся до самих підвалин, ніби хтось сильно тупотів по землі. З Анатолієвої келії раз у раз били спалахи яскравого світла, і чути було шум квапливих кроків туди-сюди та невиразний гомін багатьох голосів. Раптом запала тиша; Анатолій відчинив двері, покликав одного з ченців, що стояли надворі, на ім’я Сабацій, і показав йому туніку, в яку був убраний.

Приголомшений Сабацій побіг будити інших. Сам Клар одразу прийшов подивитися, що діється; принесли запалений світильник, і всі заходилися пильно розглядати одежу. Тканина була надзвичайно м’яка, сліпучо-біла й облямована смугами блискучого пурпуру — але хоч як вони придивлялися, ніхто не міг сказати, з якого волокна чи з якої вовни її зроблено. І все ж і на око, і на дотик пальців це, без тіні сумніву, була начебто справжня туніка.

Клар розважливо попросив братів провести решту ночі в молитві, щоб Бог ясно показав їм, що за всім цим криється; так вони й пробули до світанку, співаючи гімни та псалми. Щойно зійшло сонце, Клар узяв Анатолія за правицю, твердо вирішивши привести його до Мартина, цілком певний, що жодні диявольські штуки не обдурять єпископових очей. Тієї миті нещасний запанікував: почав опиратися й кричати, що має виразний наказ із неба не з’являтися перед Мартином! А коли інші ченці схопили його, щоб повести силоміць, туніка в одну мить розтанула в повітрі — просто в руках у тих, хто його тримав.

Хто може сумніватися, що й тут виявилася духовна сила Мартина — аж так, що диявол не зміг навіть утримати свого обману, щойно збагнув, що доведеться стати перед поглядом єпископа?